Любов до каміння (порід, мінералів) розпізнавалася в мене ще у ранньому дитинстві. Ці нехитрі шматки твердої матерії містили в собі таємниці простору та часу і властивості магії тисячоліть… Принаймні такі бачення мешкали в моїй дитячій голові, хоча й, можливо, в дещо іншому формулюванні. Різноманітні представники роду кам’яного завжди були поруч і зазвичай у вільному доступі. Добувалися з ґрунту ігрового майданчика біля будинку – цінність таких “експонатів” визначалася лише після ретельного промивання вдома під струменем води з-під крана (і пильним маминим поглядом на ще кілька секунд тому чистий умивальник) чи в безоднях найближчих калюж. Гладенькі екземпляри, відшліфовані колесами автівок чи підошвами взуття пішоходів, могли виколупуватися з асфальтового покриття по пів дня)))
З плином часу захоплення почало набувати нових змістів. Перебування влітку у бабусі в Заложцях, (селищі міського типу, що на Тернопільщині) неодмінно супроводжувалося “археологічними” експедиціями до тамтешнього ставу з метою відшукати “знаряддя праці древніх” – таким чином шкільний історичний куточок щоразу поповнювався після канікул новими екземплярами у формі ножів чи наконечників стріл із кременю. Також поповнювалися кремінні запаси для проведення домашніх “алхімічних” процедур в Червонограді (Львівщина): вода з міського водопроводу при контакті з кременем ставала життєдайною рідиною, придатною для щоденного тамування спраги. Крім того, Залозецький край вельми тішив наявністю по всіх усюдах камінців з відбитками мушель, черепашок чи різноманітних черв’ячків, – досі не маю певності щодо походження цих скарбів на теренах Подільської височини. Інколи щастило віднайти потрібну форму черепашки на окремому невеликому камінцеві, а бувало, що доводилося неабияк повправлятися з молотком і зубилом, аби відколоти такий бажаний відбиток від велетенської кам’яної брили…
Згодом випадково дізналася про існування виставок на кшталт “У світі каменю”, що врешті-решт надало моїй кам’яній любові вишуканості, водночас визначивши напрям збуту левової частки кишенькових заощаджень. Коштовне чи напівкоштовне, оброблене чи необроблене, яскраво забарвлене чи матових відтінків, – каміння поповнювало мої приватні колекції (в ролі холдерів слугували коробки з-під шоколадних цукерок з такими зручними для зберігання пластиковими відсіками – їх і досі можу знайти в батьківському домі), а очі світилися невинними знаннями про лікувальні та захисні властивості мінералів відповідно до зодіакальної приналежності їхнього пошановувача. Ті, кому була відома моя пристрасть, допомагали в наповненні колекції, привозячи звідусіль “кам’яні сувеніри”…
До чого це я з ліричним відступом (вступом)? Уявіть лише масштаби мого захвату, коли я довідалася про існування каньйонів! Коханням з першого погляду (з фото-ілюстрацій на сторінках вже якось згадуваних енциклопедій із серії “Про все на світі” – спасибі батькам, що підтримували мою допитливість) став Гранд-Каньйон – наші стосунки досі протікають дистанційно, тому передаю привіт з нотками білої заздрості річці Колорадо, котра протікає з ним в парі))) Відкриттям свого часу у світі кам’яних велетнів, того разу вже наяву, став каньйон ріки в містечку Вісконсін Делс у штатах…
На щастя, мальовничі каньйони-красені заховані у різних куточках України – один із них причаївся в Буках, що у західній частині Черкаської області, водночас на північ від Києва і в самісінькому центрі Українського кристалічного щита – кажуть, вік його протерозойських гранітів сягає двох мільярдів років, проте й досі води ріки Гірський Тікич ніжно лоскочуть похмурі сіруваті скельні виступи.
З допомогою безвідмовних інтернет-мереж ми вистежили сонячний день – “вікно” у сезоні дощів, що не вщухали вже кілька тижнів. Червневого недільного ранку вирушили з Києва на авто Одеською трасою в напрямку Жашкова – о так, неодноразово згадували Марічку і Антона з “Файної Юкрайни”. За якихось дві з половиною години вже віталися з поважними мешканцями смт Буки.
При самому в’їзді в селище одразу натрапили на потужні брили порогів Гірського Тікича, так би мовити, переступили поріг Буцького каньйону.
Стрімкі річкові потоки сплелися в гучний водоспад “Вир” (висота близько 2м).
Зважаючи на живописну красу водоспаду, важко повірити, що він виник частково внаслідок діяльності людини: трішки вище проти течії Тікича натрапите на невелику греблю водосховища – елемент однієї з перших в Україні малих гідроелектростанцій.
Як і годилося на той час, біля такого важливого господарського об’єкта встановили погруддя Леніна, котре втім зараз височіє на постаменті серед очерету і шипшинового цвіту обезголовлене.
В гущі дерев поблизу до шлюзів зручно розташувалися місцеві рибалки, що люб’язно запропонували приєднатися до їх тихого заняття)))
Ми все ж прямуємо за течією річки донизу назустріч величі каньйону.
Поряд з водоспадом “Вир” збереглися руїни старого водяного млина, що сьогодні поступово видозмінюється (час плинний тому що) в своєрідне кафе (може, й навіть готель) для посиденьок з друзями після захопливої прогулянки вздовж скелястого берега річки.
Тим часом ми перетнули межу “заповідника місцевого значення”.
На кам’яних плато над водою дехто намагається упіймати ще поки невловимі сонячні промені, аби ув’язнити їх засмагою на своєму тілі; хтось, як і ми, не покидає спроб вдихати свіже повітря на якомога повніші легені та розплющувати очі якнайширше; а хтось повільно перебирає ногами від свого “куреня” в сторону ріки, адже нікуди поспішати – палаткове містечко залишається в каньйоні на ночівлю.
Підступна кладка через Гірський Тікич:
Кам’яні сади в зеленій обгортці:
Зруйнована будівля електростанції – в обіймах матінки-природи (на мить повіяло прохолодою Прип’яті).
Мережею шириться інфа, що Буцькій ГЕС даруватимуть нове життя, – енергетики-інвестори придивляються до малих гідроспоруд, вбачаючи в них нові джерела прибутків… Тут важливо не знехтувати заходами зі збереження навколишнього середовища, аби не довелося заносити відвідини Буцького каньйону до списку втрачених можливостей.
Атмосфера безперервного щебетання птахів, переплетеного з лінивим кумкання жаб – спускаємося вниз до вже тихої течії, котрій більше не доводиться долати пороги-перешкоди. Схоже, кам’яні стіни каньйону зісунуті тут одна назустріч одній найближче серед собі подібних вздовж усього Гірського Тікича.
Зустрічаємо вмілих любителів альпінізму (чи, точніше, скелелазіння).
Ця рельєфна поверхня просто не може залишити байдужим – причаровує своєю багатовіковою могутністю:
Що ж – ми й собі спробували)))
А тим часом згори за всім спостерігає (контролює) сиве скельне обличчя.
Видерлися на одну із височин, що дарує незабутні краєвиди.
Тут обережність та пильність не будуть зайвими: окрім небезпеки посковзнутися і шубовснути в воду, є ймовірність наштовхнутися на результати “альпіністської” діяльності, що мирно собі стирчать з поверхні каменю. Будьте обачними перш, ніж примоститися в облюбованому місці.
Дехто величає Буцький каньйон “Маленькою Швейцарією” (такий собі PR-хід турагенцій), в якій, між іншим, знаходиться “Український Стоунхендж” – чудове поєднання)))
Брили граніту акуратно поскладані одна на одну і справляють враження залишків якоїсь древньої споруди, до чийого “будівництва” людина могла прикласти руку.
Втім, як це часто трапляється на теренах України, явище це ще поки ніким не досліджене, і відповідні теорії ані доведені, ані спростовані. Що втім аж ніяк стає на заваді охочим отримати насолоду від споглядання.
Цією загадкою природи завершуємо нашу прогулянку, адже попереду ще чекає дендропарк “Софіївка”, що в місті Умань.
Ще на початку знайомства з Буцьким каньйоном, перебуваючи на місткові через Гірський Тікич, звернули увагу на імпровізовану вивіску:
Тому питання, де підкріпитися перед тим, як попрямувати далі, не виникало.
Зауважу наступне: якщо ви хочете у кафе “Млин” поласувати чимось більш вишуканим, аніж відварені напівфабрикати чи швиденько накришений салат, то замовляйте страви заздалегідь, аби щонайменше всі необхідні для приготування інгредієнти були наявні у потрібний вам час.
Крім того, розрахуватися зможете лише готівкою, скористатися зручним у повсякденні пластиком наразі можливості нема. Також при купівлі дрібничок для задоволення своїх смакових рецепторів (на кшталт морозива), наприклад, у сусідньому до “Млина” магазині, вам знадобляться купюри дрібного номіналу і монети, інакше ризикуєте отримати решту солодкими льодяниками)))
Отож, вся така в захваті від побаченого і відчутого, старанно розсмоктуючи фруктову “рошенку”, сідаю в авто до нашої дотепної компанії, щоб невдовзі познайомитися з чарівною “Софіївкою”.
А Буцький каньйон залишається позаду – у пригрітому віками місці…
Чи доводилось вам зустрічати подібні витвори природного мистецтва ще десь в Україні?