Тихе пізньолітнє надвечір’я не віщувало жодних грандіозних відкриттів. Погляд за звичкою ковзав стрічкою новин у фейсбуці, а свідомість готувалася поринути в щоденну, чи то щонічну, сплячку. І тут кутиком ока помічаєш фото із знайомою, близькою і майже звичною, панорамою Києва, так би мовити, з висоти пташиного польоту – чудово скомпонований кадр: центр прикрашає непересічної вроди дівчина, десь вдалині хвилюється Дніпро під блакитним небом з недбало розпорошеними хмарами… Фото розтинає навпіл сталевий меч. Сталевий меч?! Таких розмірів?! Аж ось воно – прозріння…
Звивисті стежки рідної столиці топчу вже добрих вісім літ, і цей некороткий-недовгий відрізок вічності неодноразово доносив до мого вуха балачки про ймовірність піднятися на верхівку славнозвісного монумента Батьківщина-Мати. Нога ступала асфальтовими плитами Національного музею Історії України у Другій світовій війні (того, що під “відкритим” небом) за найрізноманітніших обставин та погодних умов… Але чомусь саме це фото в гущі новинної стрічки популярної соціальної мережі розкочегарило іскру бажання, що десь там жевріла ще зі студентських років, – до вогнища нетерплячки, що підштовхнуло здійснити задумане вже наступного дня. Як то кажуть, пригоди завжди знайдуть свого пошановувача)))
День, що в Україні величають Днем Державного Прапора, видався на диво теплим і погожим. Тай не довелося докладати великих зусиль, щоб знайти однодумця в симпатичному образі подруги. Пішли в розвідку, оскільки не знали ані графіку підняттів угору (на той час ще були певні, що туди “підіймають”))), ані ймовірності потрапити до бажаного пункту у святковий день (чомусь здавалося, що буде непрохідна тьма із охочих підкорити сталеву вершину – мабуть, незліченна маса люду, що хаотично пересувався від Арсенальної до Меморіального комплексу, справила таке враження).
Обійшли статую навкруги, так і не знайшовши нічого подібного на “урочисту арку”, чи то розчинені навстіж ворота, що запрошували б відвідувачів у свої “дбайливі обійми” (маркетинг тут не культивується, втім пізніше склалося враження, що й самі підйоми на статую не надто афішують). Жодних натяків на успішне завершення нашої затії. Вирішили випробувати долю, зазирнувши всередину до експозиційного корпусу. Музейна охорона вказала на напрямок до квиткової каси, за сумісництвом – сувенірної крамнички. На одній із стін “майорів” невеличкий плакат з розцінками:
- вхід до музею – 15 грн.,
- підняття на оглядовий майданчик (36 м) – 50 грн.,
- підняття на щит монумента (92 м) – 200 грн..
Очі загорілися в передчутті ймовірності чогось неймовірного! Втім жіночка за прилавком з “покер-фейсом” пригасила запал, мовляв, зараз немає можливості піднятися на найвищу точку, лишень хіба на оглядовий майданчик – поверхню п’єдесталу Матері. Що ж, не сьогодні, то завтра))) Все ж піти геть “з пустими руками” видалося нам не надто привабливим рішенням. Тому попрохали у касирки-продавчині по квиткові на п’єдестал. Досі не певна, що змусило її змінити свої свідчення: чи то простягнена назустріч купюра з портретом великого філософа Григорія Сковороди, чи то веселий на вдачу інструктор, що саме приєднався до нашої приємної бесіди і висловив своє бажання провести нас з подругою металевими надрами монумента, – надійшла інформація, що на щиті нас будуть дуже навіть раді бачити. Тим часом порадили оцінити зручності місцевої “м’якої частини”, що за замовчуванням означало очікування. Через якийсь десяток хвилин залишити свій відбиток (в історії) на тому дивані запропонували ще одному молодому чоловікові, котрий, як і ми, зажадав відчути нотки легкого екстриму цього сонячного дня.
Отож, по порядку. Спершу вам запропонують пройти східцями вгору кількома музейними виставковими кімнатами повз, як і пасує закладу такого ґатунку, похмурі експонати – до рівня поверха так третього. Опинитесь в світлій просторій залі Слави, закутаній в урочисту радянську символіку. Орден на стелі нагадав один з дідусевих нагрудних (накомірних?) тогочасних значків, за право власності на який ми з братом в дитинстві так натхненно сперечалися.
Далі, на противагу мармуровій величі, перед нами прочинив дверцята тісний втомлений ліфт, котрий все ж зібрався з силами, щоб перевезти довірений йому “вантаж” нахиленою траєкторією руху і “покласти до ніг” непорушної Матері. Ми на рівні п’єдесталу. Так би мовити, під спідницею сталевої сукні. Інтер’єр доволі привабливий, як на мене.
Компактно розмістили свої речі в камерах схову і примостилися на стільцях, уважно прослуховуючи коротенький інструктаж. Щоб якось розважити нас в нелегку хвилину чекання, наш провідник здійснив узагальнений екскурс в історію статуї у своїй дотепній манері. А чекали ми, власне, повернення донизу відвідувачів-попередників – коли ті порадували нарешті своєю появою, нас обперезали страхувальними поясами (в моєму ж випадку цей пояс швидше слугував набедреною пов’язкою))) і передали наступному інструкторові (до речі, “обидва Миколи”, як співається в одній народній жартівливій пісеньці).
Нас повели до чергового ліфта, котрий своїми габаритами змусив пригадати попередній із тихою вдячністю, – приблизно 30 метрів вертикального пересування вгору віссю статуї дозволили вже вкотре пережити реалії переповненого київського метро у час-пік. Якщо висловлюватися більш-менш ввічливо – почуваєшся, мабуть, як шматок оселедця в банці (якби той міг якось почуватися). Аж ось ліфт зупинився, прочинивши свої двері і давши змогу вдихнути повітря з усіма ароматами замкненого простору на повні груди – що дуже символічно, оскільки ми орієнтовно на рівні грудей Матері, біля самого серця Батьківщини.
“Дорога від серця” до долоні лівої руки пролягає вузьким тунелем, вистеленим драбинами для зручності. Я щосили намагалася пригадати, які слова (приховані змісти) використовувалися при проведенні нам інструктажу для опису саме цієї частини шляху, тому що жоден із висловів, котрі так стрімко вилітали з уст інструктора, ніяким чином не натякнув нам на те, що чекало далі.
Пройшли такий собі тест на витривалість і вміння долати перешкоди.
Нагорі нас зустрічали: сонце сліпучими променями і вітер грайливим настроєм. Моє “народження на світ божий” подруга прирівняла до появи Самари з “Дзвінка” (“The Ring”). Щось в цьому є)))
І ось – ми на заґратованому оглядовому майданчику позаду тринадцятитонного щита.
Гігантські пучки пальців Батьківщини – на відстані простягненої руки, водночас, майже недосяжні за сітчастою огорожею.
Перш за все, погляд привертає спрямований до небес шістнадцятиметровий сталевий меч на фоні порізаного мостами Дніпра.
Останній відрізок звивистого тунелю – і верхня частина вашого тіла постане над поверхнею щита, залишивши всередині люка пару ніг, що у перші хвилини можуть дещо підкошуватися від надлишків страху і задоволення.
Неймовірні краєвиди панорамного Києва відкриються вашому зору!
Міст Патона, що впирається на суші в Русанівку і Березняки.
Міст Метро, Києво-Печерська лавра, Співоче поле й частка Меморіального комплексу:
Позаду Матері, уникаючи її пильного погляду, причаїлися будівлі Печерського району.
Схоже, що щитові люки – не єдиний можливий спосіб вибратися на верхівку монумента. Нема потреби у надмірній спостережливості, щоб розгледіти аналогічні люки на акуратній зачісці Батьківщини-Матері та щось подібне на дверцята в основі леза меча.
Будьте готовими, що для насолоди запаморочливими видами Києва відводять лиш 10-15 хвилин (хоча у нашому випадку вдалося викроїти пів години – можливо, і вам пощастить). Шлях додолу пролягає усіма вже пройденими відрізками у зворотному порядку.
Варто знати:
- Підйоми на статую здійснюють з 10 по 17 год. протягом року, окрім зимового періоду та надмірно спекотних днів.
- Кожен охочий піднятися на Батьківщину-Матір має пройти “тест на адекватність” – щось на зразок фейс-контролю (зізнаюся, почувалася наче перед входом до нічного клубу на першому курсі), тож обирайте зручні одяг та взуття і не забудьте прихопити хороший настрій.
А кого з вас також ваблять київські верхівки?