Душа, вже дещо підігріта березневим сонцем, спрагло вимагала пригод, тому не було іншого виходу, аніж організувати собі хоча б невеличку. Я саме гостювала в свого похресничка у Львові й мала в запасі ще один день до повернення в Київ.
Недільного весняного ранку трійко бравих парубків на авто подолали шлях від Тернополя до Львова. Зустріли мене біля джерела ранкового пробудження – “Львівської копальні кави”, звідки й бере початок наша одноденна мандрівка.
Село Стільсько знаходиться недалеко від Миколаєва, що на Львівщині, лиш на 10 км східніше. Кажуть, що у древні часи на узвишші над селом існувало місто – столиця держави Білих хорватів. Туди ми й подалися.
Село неначе завмерло. Десь-колись виднілася поодинока постать тамтешнього жителя і одразу ж зникала з поля зору. Неділя. “Всі дороги ведуть від церкви”: чолов’яга, котрого ми нахабно спинили, щоб з’ясувати, де ж все таки можна відшукати Стільське городище з печерами, квапливо оцінив нас настороженим поглядом і відправив до божого храму, мовляв, від церкви “йде дорога”. Втім попередив, що “там все позаростало” (на території городища, тобто).
Недалеко від тієї церкви на чужому подвір’ї при покинутій хатині припаркували свій транспорт. Щоб все ж впевнитися у правильності обраного шляху, перепитали про координати білохорватського міста ще й в жіночки – з оселі через дорогу навпроти.
І ось ми, з вогником в очах і завзяттям в серцях, попрямували крутою висхідною стежиною назустріч пам’яткам давнини у величній лісовій гущі.
Повітря було наповнене ароматами весняної свіжості, але чомусь древніми поселеннями не пахло))) Стежка, котра мала “привести нас прямісінько на територію городища” (як запевняли місцеві), водила нас за ніс – лишень лісовими галявинами, хай і мальовничо красивими.
Наша “фантастична четвірка” вирішила розділитися, щоб подвоїти “шанси на успіх”. Наша “двійка” потрапила на територію напіввідкритого плато, з якого згодом споглядатиме неймовірні краєвиди.
Тут мені пригадалися ілюстрації до віршів Шевченка в шкільному “Букварику”.
Поки ми з напарником освоювали скелясті схили, вдалині вже завиднілися дві знайомі постаті, що поверталися до нас після нетривалої розлуки.
Як і ми, вони не знайшли давніх будинків-печер, проте зустріли тамтешніх дівчат, котрі обдарували їх інформацією для вдалих пошуків))). Що ж – дубль-два: трішки втомлені ми знову підіймаємось стежиною від церкви, втім вже з дещо меншим натхненням. Але цього разу звертаємо вліво (на північ). Переходимо “вбрід” (по коліна в болоті) мілководну річку Затишок (що впадає в Колодницю), потроху коментуючи ситуацію, що склалася, “незлим тихим словом”, і розуміємо, що щастя-удача з нас підсміюються.
Хай там що, а пагорби, вкриті буковим лісом, справили незабутнє враження.
Тим часом – час не чекає. Посідали в автівку і, “без надії сподіваючись”, зрушили з місця в напрямку сусіднього села Дуброви. Перепинили трьох чоловіків, що йшли нам назустріч – на питання про наявність печер “десь тут неподалік” ті ствердно закивали головами і вказали на напрямок до найближчих. “Во-у-о, надія є…”
Рухаємось далі на південь – хвиляста дорога йде в парі з рікою Колодницею. Аж ось – вони! “Будиночки хоббітів” Львівщини. Власне – ті, по котрі я сюди й приїхала)))
Існують різні версії-пояснення, що стосуються походження цих міні-печер. Розповідають, що тут жили монахи, а в давнину імовірно й самі білі хорвати. В будь-якому випадку, сучасний винахідливий українець використовує їх як погреби для зберігання продуктів чи в інших господарських цілях.
Відчиняйте – прибули непрохані гості)))
Поблизу від печер примостився камінь Дірявець, на якому колись знаходилось язичницьке святилище, а під ним – жертовна яма. Втім життя не стоїть на місці, тепер тут пошановують інших богів та інші традиції:
Мамі цей дивний камінь нагадав гребінь півня. А що – схожий)))
Чергують “на районі”:
Дві години в Стільському городищі промайнули, як одна. Ми відвідали далеко не всі відомі печери та пам’ятки, але точно привідчинили для себе двері до історії України приблизно VIII-XI століть. Нехай про цю місцину в наших літописах згадують лиш кілька разів, її існування (якщо вірити археологам) задокументоване в арабських та європейських історичних книгах. І звичайно ж, як це в нас часто трапляється, будь-які майбутні дослідження даних територій опираються в нестачу ресурсів для їх здійснення.
Тримаємо курс на Розгірче і помалу покидаємо постори львівського Опілля. Дорогою завітали в Стрий для поповнення харчових та питтєвих запасів.
Скельний монастир у Розгірчому відшукати було значно легше, аніж залишки Стільського городища – щоразу, куди не глянь, на шляху траплялися знаки, що один за одним привели нас в потрібне місце. Тай пощастило перестріти екскурсійну групу на чолі зі священиком – той надав нам вже точні координати.
Вечоріло, хмарилось, дрібно дощило… атмосфера – те, що треба.
Цікаво, що вздовж цієї похмурої стежки причаїлися невеличкими галявинами тендітні підсніжники – такий собі контраст.
А ось і сам монастир – неначе примара поміж дерев на схилі.
“Сходи”, що ведуть до монастиря:
Печерний монастирський комплекс:
“Вікно” з так званої житлової кімнати, що знаходиться на першому поверсі монастиря:
Кам’яні сходи на другий:
Стіни монастиря, “оздоблені” різноманітними написами-посланнями пересічного туриста, попри все ще зберігають варті уваги давні “розписи”, що датуються XVII століттям.
Втім деякі із сучасних мені теж до вподоби)))
На верхньому ярусі печерного монастиря розташована церква з іконами.
“Ангели і демони”.
Вид на село Розгірче:
Недалеко від самого монастиря знаходяться дві скелі, що в результаті формують своєрідні “ворота”, від яких зручно дістатися до другого поверху печерного комплексу.
І ліс. Нереальний, фантастичний! Таємничо-моторошний… Всі поверхні вкриті холодно-зеленими килимами в пошану химерним деревовидним створінням…
… Крізь стемнілий простір на північ, до Львова, квапиться наш автомобіль, щоб я не проґавила вечірній потяг до Києва.
Чи відомі вам інші скельно-печерні древні поселення на території України, що збереглися до наших днів?