Columbiada

Як і трапляється найчастіше з грандіозними ідеями, ця виникла спонтанно. І одразу ж заховалася в свідомості серед непрохідного лісу із всіляко можливих макро-мікро-перешкод: фінанси з їх романсами, незавершені будні університетського життя, посольство-фобія (окрема за це подяка грецькому у Києві)… Втім, всі планети на небосхилі розташувалися саме так, як і пасувало за даної ситуації (чи то в ряд, чи колом – пританцьовуючи), і не покидали своїх позицій, аж поки не переконалися у моєму успішному приземленні в Чиказькому міжнародному аеропорту імені О’Хара (Chicago’s O’Hare International Airport).

Можливість подати “папери” для участі у відомій і знаній більшістю програмі Work & Travel саме пробігала перед носом і от-от мала зникнути із поля зору. Батьківська підтримка і чудові комунікативні навики допомогли призачинити всі відкриті питання і не упустити шансу. І ось – тріо українських красунь вже тримають в своїх рученятах перепустки в атлантичне потойбіччя. “Ворк” нам дістався в містечку Вісконсін Делс штату Вісконсін (Wisconsin Dells, WI), але почати вирішили з “тревела” в Чикаго штату Іллінойс (Chicago, IL).

Америка зустріла нас посеред ночі і одразу ж задала нашій подорожі пригодницького ритму. Познайомившись з чиказьким метрополітеном якнайближче (а проїхали ми небагато-немало: від одного краю блакитної гілки, що бере початок від аеропорту, – до другого, звідки мав брати початок наш трансфер до зарезервованого номера в готелі), раптом з’ясували, що він, готель, знаходиться за тридев’ять земель і ймовірність до нього дістатися стрімко попрямувала до нуля. Після короткого брейн-стормінгу вирішили податися у напрямку центральної частини міста з надією відшукати притулок там. Неподалік від станції метро Клінтон (Clinton) натрапили на автостанцію Грейхаунда (Greyhound – мабуть, лідер серед штатівських автобусних перевезень), де й приземлилися, щоб перевести подих і долучитися до місцевої мережі Wi-Fi. Інтернет відмовив у доступі. На допомогу прийшли стурбовані нашим становищем американці й за кілька хвилин в нашому розпорядженні були кілька телефонних номерів найближчих готелів-хостелів. По ту сторону “дроту” жодного разу не вдалося почути відповіді…

І тут на горизонті з’являється чорношкірий таксист з виразом великого знавця всіх таємниць всесвіту на обличчі, як у старих-добрих американських трилерах. Все-таки було у ньому щось від наркодилера. Втім, Фред (так його звали) видався веселим. Що ж, нас долала втома і вже потроху підкрадався легкий відчай, тому рішення прийняти поміч від цього загадкового чоловіка не змусило на себе довго чекати. Дівчата побрели з ним кудись на пошуки кращої долі, а мене залишили пильнувати за нашим майном. По сусідству за всією цією театральною виставою спостерігав легінь у штанях з матнею до колін – палкий шанувальник хіп-хопу, котрий вирішив, що моя дезорієнтованість може слугувати хорошим приводом для знайомства. Щоб ви розуміли, дійство відбувається ще за тих часів, коли люб’язно кинуте в мою сторону “you’re hot” чи “you’re sexy” примушувало обличчя наливатися сором’язливим рум’янцем, а культурний шок, в якому я перебувала, посилав за кожним словом до кишені. Парубок носив горде ім’я Zephaniah (досі не певна, як правильно його вимовляти) і кепку. За майже невимушеною розмовою я помічаю, що час іде, а дівчата не повертаються. Лишень почали закрадатися сумніви щодо успішного завершення нашої затії, як я помітила при вході обидва знайомих обличчя. Знайшли.

День 1

Прокинулася рано-вранці – рідний часовий пояс за два десятиліття встиг виховати організм за своїми правилами. Дівчата ще мирно спали. Мимоволі почала “прокручувати” події вчорашнього дня: переліт Київ-Франкфурт-Чикаго… За іронією долі (тоді ще відголоски Греції переслідували на кожному кроці) оселилися ми в хостелі “Парфенон” (Parthenon) на території чиказького Greek Town. Оскільки всі доступні номери були зайнятими, для нас виділили кімнату в тій частині будівлі, де, за словами ресепшионіста, не був завершений ремонт. Власне, кімната відрізнялася від інших хіба що відсутністю світла вночі, а той факт, що вона “не здавалася” навіть зіграв нам на руку, бо унеможливлював підселення туди когось іще. Після легкого сніданку в нашому B&B попрямували назустріч мегаполісу.

Не даремно один з найвідоміших Чиказьких нік-неймів – “The Windy City”. З першими ж кроками по South Halsted Street ми відчули його значення кожнісінькою клітиною. Ранкова прохолода вдарила вологою свіжістю і шаленим вітром. Ми звернули до мосту на West Van Buren Street, де відбулася перша наша зустріч з Willis Tower – одним із найвищим американських хмарочосів.

Перейшовши міст, взяли курс на північ по South Desplaines Street – до перетину з West Adams Street.

Орієнтуватися у просторі доволі нескладно: вулиці одна щодо одної розташовані або паралельно, або перпендикулярно, при чому простягаються або із заходу на схід, або з півночі на південь. Якихось три квартали Адамсовою вулицею – і ми біля річки Чикаго (Chicago River). Сад із хмарочосо-бізнес-центрів створює місту своєрідну атмосферу. А ріка, що пробігає якраз поміж будинками, доповнює картину, будучи представником явищ нерукотворних. З “прирічкової доріжки” (Riverwalk) можна поспостерігати за мегаполісом під цікавими кутами.

Мандрівниця номер один. Більшість фото з “юесея” здійснені її вправною рукою.

І друга з третьою, котрі все ще не покидають спроб домовитися з чиказьким вітром.

Привітавшись з Willis Tower (в будь-якому випадку непоміченою ця “вежа” не залишиться), пообіцяли згодом повернутися. Десь там вгорі на нас чекатимуть чотири геть скляні балкони із прозорим дном.

По Adams Street на схід ще три квартали. Якщо зазирнете до South LaSalle Street, то в місці, де вона впирається в бульвар Джексона (West Jackson Boulevard), побачите будівлю Чиказької тргової палати (Chicago Board of Trade).

Потинятися вулицями – done. Не зважаючи на “привітну” погоду, побаченим і собою задоволені.

Далі на порядку денному – Музей науки та промисловості (Museum of Science and Industry), як згодом виявилося, один з найбільших музеїв науки у світі. На той час ще ніхто не здогадувався, що він стане останнім пунктом в протоколі. Жодна із нас не очікувала зіткнутись із проектом такого масштабу.

Нам пощастило завітати в музей безкоштовно – без будь-яких маніпуляцій з законом чи необхідності проявляти надмірну кмітливість. Варто лиш потрапити в Чикаго саме того дня, коли на офіційному рівні оголошено шару. Ми так і зробили)))

Колекція вражень, по іншому й не скажеш! Важко пригадати, якої із сфер науки чи індустрії тут не торкнулися. Від еволюції побутових приладів (представлені найдавніші зразки, наприклад, тостера чи праски) – до історії розвитку літакобудування чи залізничного транспорту.

Повз нас проходила жінка з хлопчиком, який раптово вийняв своє рученя з маминої долоні, підбіг і швиденько прилаштувався до нашої фотосесії. Жінка була не проти, заодно представила хлопча, щоб ми, коли показуватимемо фото своїм друзям, говорили не “тут на фото я і якийсь хлопчик”, а “тут на фото я з Ніко”. Інженер і пожежник біля найшвидшого у світі поїзда.

Краса в тім, що заглядати/заходити можна було всюди, куди душа забажає (майже всюди: коли ми в рамках дослідження залізли під поїзд, охорона музею до нас примчала з блискавичною швидкістю). Хто із вас в дитинстві не цікавився, як виглядає кабіна водія чи пілота, яка ж вона – та панель керування? А тут  ще й голограма все із задоволенням покаже і розповість.

Можна позмагатися у знаннях з хімії чи фізики, розгадуючи практичні головоломки, і навіть викликати блискавку.

А як щодо вивчення людського тіла в деталях (буквально)? Виявляється, якщо ти заповідаєш своє тіло науці, то воно або його частини (органи, системи) можуть потрапити в музей…

Трапилася тут зі мною доленосна історія)))

Через два роки від описаних тут мною подій працюватиму в агрохолдингу і вершиною своєї творчості у професійній діяльності вважатиму можливість посидіти в колесі тракторця John Deere: таким дивним чином візуалізуватиму участь своєї персони у представництві компанії на міжнародній виставці Agritechnica в Ганновері. І дуже здивуюся, коли натраплю на ці фото, де задокументовано моє вже здійснене бажання.

Розповідати можна багато, але це один з тих випадків, коли ліпше один раз побачити, ніж десять почути. І ще одне: якщо ви внесли Museum of Science and Industry до свого must-see-списку, орієнтуйтесь на те, що вам може знадобитися близько половини дня, щоб все, як належить, роздивитися, до всього, до чого кортить, доторкнутися.

Велетенська перчена піца центральної піцерії Чикаго з гіперпривітною офіціанткою – все ж на той час я ще не була готова до цих вічноприсутніх і всюдисущих білосніжних усмішок та звертань до мене “honey” щоп’ятьхвилин. Втім, ця піцерія стала першим місцем, де я отримала неоціненний досвід залишання чайових…

… А потім сон міцно притиснув до ліжка, відпустивши вже вранці наступного дня.

День 2

День-феєрверк!

Все ж Чикаго – місто настрою. Одного дня випробовує похмурим небом і сильним вітром, а наступного – обдаровує м’яким теплом. Точкою відліку обрали Планетарій та астрономічний музей Адлера (Adler Planetarium and Astronomy Museum).

Чайка, Коперник і я.

Скільки себе пам’ятаю, була дитям допитливим. А космос з його планетами і сузір’ями манить ще з того моменту, як вперше розгорнула дитячу енциклопедію “Про все на світі”.

Планетарій наповнений безліччю цікавинок навчального і розважально-ігрового характеру. Можна відчути себе космонавтом-першовідкривачем планет чи скористатися благами цивілізації на космічному кораблі)))

По центру планетарію наткнулися на дивну сферу і підійшли ближче, щоб з’ясувати, “що воно таке”. Мужчина, що сидів поблизу і тихо собі нудьгував, побачивши нас, радісно вибіг назустріч. Розпитавши, хто ми і звідки, запропонував завітати до його сфери і трішки послухати небилиць про зоряне небо і сузір’я. Незважаючи на те, що в планетарії був free-pass-day (саме так – і тут нам підфартило), відвідини деяких “експонатів” все ж оцінювалися в доларах. Чоловік демонстративно відірвав “корінці” від наших квитків, начебто ми оплатили його екскурсію (“тільки босу не кажіть”), і за кілька секунд ми вже всередині – мандруємо Молочним шляхом. Доречі, з цієї невеличкої сфери-зоряного неба бере свій початок Adler Planetarium, що тепер розрісся до гігантських розмірів.

З побратимом-наставником:

При виході з планетарію вам відкриється панорама Чикаго в дуеті з озером Мічіган (Michigan) і примусить затамувати подих…

Мініатюра “Зевс задумався” – Київському планетарію присвячується:

Далі на нас чекала сонячна прогулянка набережною Мічігана – великого і безкрайого, наче море…

Вид з Adler Planetarium на John G. Shedd Aquarium:

Ненаситні чайки:

Поблизу Field Museum of Natural History:

Намотуємо кілька миль набережною по Lake Shore Drive на північ повз Букінгемський фонтан (Buckingham Fountain) у Грант-парку (Grant Park) та невеличку гавань (Monroe Harbor) – аж до сріблястого звивистого пішохідного мосту (BP Bridge), що заведе до модернового Pritzker Music Pavilion на території Міленіум-парку (Millennium Park).

Візитівка Чикаго – великий біб посеред скверика – зветься Cloud Gate і певною мірою “зачиняє в собі хмари”.

При цьому – повністю викривляючи реальність.

Не менш цікавим є задум встановити вежі-двійнята, кожна з яких – окремий фонтан з рухомим зображенням обличчя, котре зазвичай посміхається, але в якийсь момент губи “скручуються в трубочку” і фонтан починає “плюватися”))) – Crown Fountain.

Сповна насолодившись “парком тисячоліття”, попрямували в Linkoln Park Zoo. Зізнаюся, не люблю зоопарків. Але у нас вітається демократія, хоч і зі своєю недосконалістю. Та й розлучатися з дівчатами я не хотіла. Дорогою до зоопарку в метро зустріли Олега – вже десять років як чиказця з українськими коренями. Зелена карта (Green Card) дозволяє впоратися з деякими проблемами, що турбують сучасного українця, але водночас чомусь змітає усмішку з обличчя.

Зоопарк дивився на нас сумними очима, котрі шукають волю (а може… здобич).

Хоча деякі мешканці, схоже, не проявляли занепокоєння своїм становищем)))

Менше з тим.

Поїхали потішити себе трішки міні-шопінгом в Marshalls. Що тут скажеш, дівчата.

І ось вершина нашої дводенної мандрівної творчості, пункт призначення – Willis Tower. Чиказький хмарочос – 8-ий по висоті у світі. “Оглядовий майданчик” – Skydeck – знаходиться на 103-му поверсі. Кажуть, за ясної погоди кругозір охоплює 65-80 км, і видно чотири штати: Іллінойс (Illinois), Індіану (Indiana), Вісконсін (Wisconsin) і Мічіган (Michigan).

“Get out on the Ledge if you dare!”

Під ногами – прозоре скло і 412-метрова прірва! В страху великі очі, але він далеко не непереможний.

Нам пощастило (вже вкотре останнім часом))) піднятися нагору ще до заходу сонця, тому мали нагоду спостерігати за тим, як поступово загоряються “big city lights”.

Додому (в хостел) поверталися у супроводі сигналів авто і грою світла авто-фар – нас вітали задоволені чиказькі футбольні вболівальники. Зазирнули на знайому станцію Greyhund, що на West Harrison Street, де знову зустріли веселого таксиста Фреда. Веселий, та не промах, – повідомив нам “небесну” суму за доставку до Вісконсіна. Тому ми гуртом вирішили придбати по квиткові на автобус. Коли ми покидали автостанцію, нас проводжали поглядом красуні біля таксофонів. Такі справи: хтось іде дрімати після насиченого дня, а у когось лише стартує робочий час…

Чикаго.

Як вам такий сценарій для дводенної мандрівки?