Цього літа мені просто нереально пощастило! Здійснилася мрія, котра не давала мені спокою вже дуже давно (а разом зі мною – і моїм близьким, бо за кожної-ліпшої нагоди я присідала на вухо з натхненними розповідями про край, що так хочеться побачити-відчути) – я потрапила в Грецію, на острів Крит. Трішки більше, ніж місяць, я жила в містечку Като Дарацо [Κάτω Δαράτσο], що знаходиться в північно-західній частині острова за кілька кілометрів від Ханьї [Χανιά] (одного з адміністративних центрів Криту). Перш за все, вразила неймовірної краси природа. Таких кольорів та відтінків моря я до цього часу просто не зустрічала! Хіба на фото з різноманітних путівників і сайтів – зізнаюся, думала, що все це лише старий-добрий “фотошоп”…
Про Самарійську ущелину [Φαράγγι Σαμαριάς] я дізналася ще задовго до прибуття на острів і подумки додала до “must see”-списку. Будучи великим пошановувачем творінь природи, спостерігала не один чарівний пейзаж – що тут казати, я живу в Україні! Тому й не очікувала, що ущелина на Криті (хай і на самому Криті!) може справити таке незабутнє враження. Найбільша на острові, одна з найбільших в Європі, ущелина Самар’я – це національний парк Греції та біосферний заповідник. Щоб сповна намилуватися краєвидами і пройнятися енергією скель і соснових лісів, потрібно подолати близько 16 км. Сама ущелина простягається на 13 км, решта шляху – це дорога від виходу з національного парку до селища Агія Румелі [Αγία Ρουμέλη] на південному березі Криту (звучить майже, як “Криму”).
Всі, хто чув про наш намір подолати шлях ущелиною, відмовляли нас з тіткою від цього непевного подвигу. Але впертість – це в нас, мабуть, родинна риса))) Прокинулись рано-вранці, щоб встигнути на автобус, котрий відправляється з Ханьї близько шостої години – і ось ми на автобусній станції в очікуванні нашого транспорту. Що ж, назріла перша порада: замовляйте у касі “return ticket”, тобто, квиток туди й назад, якщо, звісно, плануєте повертатися того ж дня. Автобус з промовистою назвою “Omalos” на лобовому склі прийняв нас в обійми своїх зручних сидінь – на нас чекала годинна подорож гірськими серпантинами в супроводі вранішнього, ще заспаного, сонця. Ми прибули на плато Омалос [Ομαλός] до самого входу в заповідник (висота – 1230 м над рівнем моря). Для всіх, хто бажає поснідати чи втамувати спрагу, привітно відчинені двері невеличкої таверни.
Перш, ніж придбати квиток і “переступити поріг” ущелини, пропоную зупинитися на кілька хвилин, вдихнути холодного гірського повітря і провести поглядом по вершечках білих скель, котрі перетинають сонячні промені – це видовище захоплює подих.
Вранці ще досить прохолодно, тому можна прихопити легеньку спортивку або светрик. А можна зробити, як я – померзнути перших 5-10 хв., а потім зігрітися під час стрімкого спуску.
Щоб без проблем крокувати гірськими стежками, варто взувати зручне взуття з товстою підошвою, наприклад, кросівки, і обов’язково шкарпетки, щоб уникнути небажаних травм. Зі собою мати невеликий рюкзак, куди поміститься найнеобхідніше. З їжі ми прихопили фрукти, кілька тостів та кілька шматочків піци, щоб можна було трішки підкріпитися в дорозі – закладів харчування в заповіднику, звичайно, немає. Кожен мав при собі півлітрову пляшку з водою, котру можна було наповнювати щоразу свіжою – з джерела при пунктах відпочинку, приблизно кожних 2 км такі зустрічаються.
У свій невеличкий рюкзак я також помістила в’єтнамки, купальник, кепку, окуляри від сонця і рушник. Декому може знадобитися сонцезахисний крем і пластир.
Стрімкий спуск переходить в кам’янисту стежку – ми дісталися “дна” ущелини. І наткнулися на чудернацькі кам’яні споруди. Цікаво, хто й для чого будує ці пірамідки? Втім, згодом таки зустріла туриста, що теж бавився в такого собі архітектора, загадуючи при цьому бажання…
Ущелина Самар’я утворилася річковим потоком, що розтинає Білі гори [Λευκά Όρη] на південному заході. Влітку (а відвідини ми влаштували у серпні) це лише невеликий потічок, котрий проте надає шарму навколишнім картинам.
Просуваємося вздовж русла річки: то по одну, то по іншу його сторону. Ця частина ущелини – найширша і найзеленіша. В повітрі – свіжість хвої.
Парубки, що йшли попереду, спробували відчути себе Атлантами. Я ж гордо зіграла роль знаменитого Геракла)))
Дорогою з часом звикаєш до знайомих облич – інколи випереджаєш їх, інколи – йдеш слідом. Але на деяких відрізках шляху можеш відчути себе один на один зі скелями: нікого ані позаду, ані попереду. І тиша…
Одного разу нам навіть здалося, що ми заблукали – настільки довго не траплялося жодної живої душі. Це вже потім стає зрозуміло, що заблукати в ущелині, мабуть, неможливо. Тут головне не відхилятися від стежки і уважніше роздивлятися навколо – “дорожня розмітка” не дозволить загубитися.
Самар’я знаменита своїми мешканцями – критськими гірськими козами крі-крі, котрі заселяють лише територію заповідника на Криті і ще один сусідній острівець Тодору [Θοδωρού]. Острівцем я мала нагоду милуватися з різних ракурсів, коли смажила своє тіло на пляжах північного узбережжя Криту, але кіз крі-крі з такої відстані було не розгледіти. Фортуна нам посміхнулася – цей рідкісний представник самарійської фауни вибіг назустріч мало не на стежку і спостерігав за нами з відстані “простягненого копита”. Коза стояла гордо і непорушно, згодом ми помітили за нею ще двох, схоже, що молодших крі-крі, імовірно, вона обороняла їх від надмірно цікавих туристів. З поваги до її важливості))) селфі я вирішила не знімати. Але фото сімейства все ж на пам’ять залишила.
Дісталися до вже більше ніким не заселеного селища Самар’я (жителів попрохали покинути їхні домівки ще за часів урочистого оголошення території заповідником – 1962 р.). Тут знаходиться церква Осія Марія [Οσία Μαρία], від якої походить назва селища і всієї ущелини. І найбільша відпочинкова зона для туристів-пішоходів.
Надалі ущелина прямуватиме до звуження, час від часу обманюючи туриста напіввідкритими просторами. Нічого не залишається, окрім як добровільно віддатися в полон чарам кам’яного саду.
Недосвідченому туристу весь час бракує впевненості. Так і ми – думали, що пропустили знамениті Ворота [Πόρτες] – частину Самарійської ущелини, де скелі сходяться найближче (відстань між ними – метрів десь так чотири). Справа в тім, що в який путівник не зазирни, який туристичний сайт не промонітор, – всі як один штампують фото Воріт, але тільки поодинокі джерела вказують, що вони знаходяться майже в кінці національного парку – приблизно на 11-му кілометрі ущелини, якщо рухатися від плато Омалос. Зустрічали ми цей грандіозний витвір природи вигуками: “Знайшли! Знайшли!” Знову й знову переконуєшся, що для щастя потрібно небагато)))
З північного боку:
І з південної сторони:
З відчуттям виконаного обов’язку помалу рухаємось до виходу із заповідника. Нас супроводжують його стурбовані мешканці.
Позначка на карті підказує, що Агія Румелі вже зовсім близько.
Тому кортить востаннє (найближчим часом, принаймні) кинути оком на славнозвісну ущелину Самар’я.
На виході засмагла рука з віконечка відірвала частину вхідного квитка – такий собі контроль відсотка туристів, що змогли подолати весь шлях))) Кажуть, що ця процедура допомагає визначити, чи нікого не залишилось на території заповідника. Ще кілька кроків – і ми смакуємо холодну каву фрапе [φραπέ], таку популярну в греків, у затишній таверні, що височіє над ущелиною. Перевівши подих, повні наснаги вирушаємо, щоб подолати останній відрізок шляху. Якщо хтось раптом не в силі або в небажанні добиратися на своїх двох, то невеличкі буси готові підкинути до вже такого бажаного моря за 1,5-2 євро. Ми, звісно, обрали варіант пішої мандрівки. Я нарешті визнала необхідність головного убору, а до цього часу сонце вже добряче припікало, і вийняла кепку з рюкзака. Розумні – ті, котрі переймаються своїм здоров’ям – примостили головний убір на його законному місці ще дві години тому, коли затіненого простору суттєво поменшало.
… Лівійське море [Λιβυκό Πέλαγος] лагідно огортало втомлене тіло легкістю і свіжістю. Ми даремно хвилювалися, що можемо не встигнути на пором, який, доречі, прибуває зібрати пасажирів аж о 17-ій год.. Свою мандрівку ущелиною ми завершили о 13-ій, витративши на гірську прогулянку 6 год. – цього часу достатньо, аби досхочу, не поспішаючи, намилуватися мальовничими пейзажами. В будь-якому випадку, Самар’я – та місцина, куди неодмінно хочеться повернутися.
В прибережній таверні замовили по кухлику холодного пива в дуеті зі сувлакі [σουβλάκι] – грецькою шаурмою – і маючи ще купу часу, щоб поділитися враженнями від побаченого-відчутого, засіли за бесідою…
З порому відкривалися неймовірні картини безмежної морської сині і усамітнених прибережних поселень, до яких можна дістатися лише з моря: дорогою до Сфак’ї [Σφακιά], де на нас чекав автобус, минали селище Лутро [Λουτρό], що потішило біло-синіми будиночками, які в моїй свідомості нерозривно поєднані з Грецією.
На зупинці біля автобусів тіснився натовп із втомлених туристів. Ті, котрі купували квиток в обидві сторони, не витрачали зайвого часу і без проблем зайняли почесні місця, аби відправитися назад в Ханью. Колона фірмових автобусів “ANEK Lines” впевнено прямувала вгору серпантином, навіваючи захват від споглядання все дальших обріїв і легку дрімоту. Я прокинулась і впізнала знайомі околиці Ханьї…
P.s.
Ціна задоволення (2014):
- 14,3 євро – квиток на автобус Ханья-Омалос (Ксилоскало), Сфак’я-Ханья (можна придбати на автостанції в Ханьї);
- 5 євро – квиток, що дозволяє відвідати ущелину Самар’я (на вході до заповідника);
- 11 євро – квиток на пором Агія Румелі-Сфак’я (в селищі Агія Румелі);
- плюс кошти, залишені в тавернах, і котрі підуть на тормозок.
Варто знати:
- Вхід в ущелину Самар’я відкритий для туристів з початку травня до середини жовтня, проте час відвідин може коригуватися залежно від погодних умов (зокрема, опадів).
- В заповідник варто потрапити до обідньої пори, в іншому ж випадку, можна отримати дозвіл на подолання лише перших кількох кілометрів ущелини (адміністрація дбає про те, щоб жоден з туристів не залишався на території заповідника в час, коли стемніє).
- Ущелину можна пройти в обидві сторони – добре підкованим спортивно вдається це зробити за один день. Для охочих мандрувати в зворотному напрямку (з півдня на північ) наступного дня, або для тих, хто не встиг на свій пором, або для тих, хто просто бажає затриматися на південному березі Криту, залишають двері відчиненими готелі Агія Румелі.
- Шлях по ущелині обладнаний туалетами та сміттєвими баками. Не хвилюйтеся.
Небезпека:
- Каміння – знизу, відполіроване тисячами туристів, може бути слизьким; зверху, втомлене триматися купи зі скелею, має властивість падати донизу.
- Стан здоров’я – не кожен може тверезо оцінити можливості свого організму або ж передбачити непередбачуване. Бережіть себе.
Чи доводилось вам мандрувати між білими скелями Самарійської ущелини?